Рука Моя з ним буде твердо,
ба й рамено Моє буде його скріпляти (Пс. 89, 22).

Високопреподобний отче Роберте!
Преподобні отці й матері, брати і сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Відчуваю сьогодні велике зворушення від того, що можу бути серед вас, бачити вас і разом із вами молитися. Господь Бог у своєму провидінні дарує такі незабутні моменти, які торкають нас, творять історію Церкви, історію нашого народу, історію цієї тихої і благодатної василіанської обителі у Вічному місті.

Щойно до нас промовив Господь Бог силою свого слова, Святого Євангелія (Лк. 7, 11–16). Для того щоб розкрити нам глибину його змісту, Лука малює унікальну ікону зустрічі мертвого юнака з носієм життя і воскресіння — Христом-Господом.

Каже євангелист, що Ісус приходить до міста Наїн, яке розташоване дуже близько, за кілька кілометрів, від Назарету, у якому Він зростав, на півночі обітованої землі. Господь бачить момент великого горя. З міської брами виходить похоронна процесія — ховають єдиного сина матері-вдови.

Щоб описати відчуття, яке оволодіває Ісусом в той момент, Лука вживає унікальне слово. Український переклад цього тексту говорить, що Господь «зглянувся» над цією вдовою, яка втратила свою єдину надію. Однак євангелист вживає слово, на яке тільки тричі можемо натрапити в його Євангелії, у притчах про блудного сина та милосердного самарянина й ось тут: «ἐσπλαγχνίσθη» — «був зворушений», тобто всі внутрішні органи Ісуса Христа стрепенулися, побачивши цю біду. Христос милосердиться. Це милосердя штовхає Його до особливої дії. Простягаючи руку, Він торкається похоронних мар, і все змінюється. Похоронна процесія повертається назад до міста, перетворюється з процесії смутку на процесію радості.

Увесь народ, який побачив, що сталося, налякався. Христос каже до тієї вдови: «Не плач», а до сина: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 13–14) — бере хлопця за руку і віддає матері живим. Для того щоб зрозуміти, що відбулося, потрібно заглибитися в опис деталей цього євангельського тексту, бо в ньому немає жодного зайвого слова.

Лука недаремно звертає увагу на місце, де це сталося, — міську браму. Сьогодні наші міста не мають таких брам, тому ми, можливо, не вповні розуміємо їхнього значення. Археологи, які розкопали міста пізньої бронзи, дають нам зрозуміти, що міська брама завжди була найслабшим місцем в оборонній системі населеного пункту. Через неї ворог завжди міг увійти в місто. Тому в ті часи в Ізраїлі міська брама виконувала функції місця зібрання мешканців і релігійного центру. В Італії такі місця розташовані на верхівках гори. Там є катедральний храм, центральна площа, довкола яких зведено мури. У Наїні було по-іншому: в міській брамі люди будували храми, щоб просити Бога про захист міста, у ній теж відбувалися віча, суди, тобто важливі суспільні події.

Христос приходить у найбільш вразливе місце міста і торкається його мешканців у найбільш вразливий момент, коли вони почувалися заручниками смерті. Ба більше, Він торкається найбільш вразливої особи серед містян, вдови, яка втратила єдиного сина, а заразом усі громадянські права. Господь приходить, щоб торкнутися самої вразливості людини, яку він там знаходить.

Як навчає святий Кирило Олександрійський, у Наїні юнак зустрів своє життя, померлий зустрів своє воскресіння (Коментар на Євангеліє від Луки, Гомілія 36). Бо Христос приходить торкнутися, щоб оживити. Рука, яка простягається до мертвих мар, — це доторк Духа Святого, який надає нам нове життя. Христос сам про себе скаже: «Я — воскресіння і життя. Хто в Мене вірує, той навіть і вмерши — житиме» (Ів. 11, 25).

Це Боже слово про зустріч мертвого із життям, юнака з воскресінням, про віднайдену надію матері, про момент, коли сльози перетворюються на радість, зроджує у нас особливі почуття, адже наш народ в Україні переживає велику і страшну війну. Я приїхав, щоб брати участь у Папському Синоді, на якому Вселенська Церква зібралася в одному місці, як у Наїні, щоб роздумувати над найбільш вразливим сьогодні моментом у житті Католицької Церкви. Єпископи з усього світу розуміють, що сучасна людина перестає вірити у воскресіння. Місія ж Христової Церкви полягає в тому, щоб дати можливість людині отримати доступ до джерела вічного життя. Тому Церква з ранніх століть християнства кличе Божий народ: «Тіло Христове прийміть, джерела безсмертного споживіть!» (Причастен Літургії Передосвячених Дарів).

Людина, яка, перебуваючи в лабетах смерті, просто відвертає від неї очі, — не розуміє, для чого живе. Однак ми, українці, розглядаємо всі події в житті Церкви та світу з перспективи вічності. Нині в Україні ми щодня дивимося в обличчя смерті. Перед від’їздом до Риму я багатьом казав у Києві: «До зустрічі!». Декого з них вже немає в живих. Тоді я не усвідомлював, що це означатиме «до зустрічі у воскресінні». Як важливо нам дивитися на всі обставини нашого життя з погляду вічності! Тоді все набирає цілком іншого значення. Тому український народ так горнеться нині до своєї Церкви. Бо саме в спільноті Церкви зараз, у цю мить, ви можете пережити те, що й воскреслий юнак і його мати у міській брамі Наїну. Ми можемо зараз зустріти своє воскресіння, яким є Христос, що подає себе і торкається нас у Таїнстві Пресвятої Євхаристії, своїх Тіла і Крові. Ми отримаємо причастя, участь у вічному житті.

Приступаючи до власного джерела безсмертя і воскресіння, ви почуєте слова: «Причащається слуга Божий на відпущення гріхів своїх і на життя вічне». Дозвольмо сьогодні Ісусові торкнутися нашої особистої вразливості. Дозвольмо Йому прийти до нас, вилити милосердя на наші сльози, нашу біду і наше горе. Це Він сьогодні каже про кожного з нас: «Рука Моя з ним буде твердо, ба й рамено Моє буде його скріпляти» (Пс. 89, 22). Дозвольмо Ісусові зустріти і торкнутися нас, щоб ті слова пророка і псалмоспівця Давида про Божу руку сповнилися на кожному з нас. Хай мене скріплює сьогодні Боже рамено, яке дає мені силу.

Складаю вам сердечну подяку за те, що ви навіть тут, у Римі, живете болем України. Дякую вам за молитви, за ті величезні справи, які ви робите для підтримки українського війська та волонтерства. Коли ми є разом із Богом і віримо у воскресіння, тоді ми незламні й непереможні. Жодний ворог, який залякує небезпекою смерті, не матиме над нами влади. Тому, дивлячись смерті в очі, ми проповідуємо воскресіння. Де ворог нищить, ми маємо силу будувати! Де ворог хоче нас роз’єднати і посіяти в наших серцях сумніви, Христова Церква проповідує віру в життя і витирає сльози своєму народові. Так багато сьогодні похоронних процесій рухається нашими містами і селами…

Ми просимо: Ісусе, прийди сьогодні до нас, торкнися нас своєю рукою, скажи Україні, як тій засмученій вдові: «Не плач» — і поверни її дітей з фронту назад додому, поможи віднайти тих, які пропали безвісти чи перебувають у ворожому полоні. Слухаючи те Боже слово, тішмося, радіймо, бо Божа десниця скріплює нині кожного, хто вірує. Хай Господь Бог благословить усіх вас. Амінь.

† СВЯТОСЛАВ

Монастир Христа-Царя ЧСВВ

Рим, 7 жовтня 2024 року Божого

Побачивши її, Господь зглянувся над нею
і сказав до неї: «Не плач» (Лк. 7, 13).

Високопреподобні та всечесні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Достойні брати-семінаристи!
Любі сини і доньки нашої Церкви, розсіяні по всьому світу, які зараз моляться з нами за допомогою цієї живої трансляції!
Дорогі наші київські парафіяни, діти та молоде!

Слава Ісусу Христу!

Сьогоднішнє Боже слово змальовує нашого Господа як джерело життя. Це джерело не холодне, далеке, безособове, а цілком навпаки — тепле й любляче, і воно рухається до людини. Цим джерелом є Ісус Христос, Син Божий, якого Отець послав у світ як носія життя і який сам про себе сказав: «Я є воскресіння і життя!» (Ів. 11, 25).

Це джерело само шукає тих, хто спраглий. У своєму Сині Бог Отець силою і діянням Святого Духа простягає руку людині, яка опустила свої руки, бо сама вже не здатна шукати Бога. Господь приходить, щоб дати життя серед смерті.

Євангелист Лука, як досконалий іконописець, малює шедевр, ікону Божого милосердя. Христос приходить у місто Наїн, де при міській брамі бачить похоронну процесію. Лука кількома словами описує всю драму того видовища. «Виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою» (Лк. 7, 12). У цій фразі вміщений увесь розпач жінки, яка, як вдова, не мала іншої надії на майбутнє. Крім свого єдиного сина, більше не мала когось, хто б був захисником її життя. Він тепер лежить перед її очима мертвий.

Автор продовжує: «І було з нею чимало людей з міста» (Лк. 7, 12). Можливо, все місто відчувало: те, що переживає ця вдова, чекає на кожного. Бо кожна людина, будучи відокремленою від джерела життя, потрапила в лабета смерті. Смерть чигає на кожного.

Євангелист представляє нам місто, у якому кожен мешканець є заручником смерті і тільки чекає свого смертного часу. Христос, який там перебуває, робить три жести: два з них є невидимими, а один — видимий, він усіх вражає. Пише Лука: «Побачивши її, Господь зглянувся» (Лк. 7, 13). Можливо, українське слово «зглянувся» не передає вповні змісту того, що відчував Ісус Христос. Євангелист вживає вишукане грецьке слово «ἐσπλαγχνίσθη». У Спасителя начебто заворушилися всі внутрішні органи, усе нутро здригнулося, коли Він це побачив. Те здригання глибин Бога на вигляд смерті людини ми можемо передати поняттям «емпатія».

Господь бачить глибину болю і страждання людини. Він не відводить своїх очей від драми людської істоти, яка потрапила через первородний гріх у лабета смерті, дивиться в обличчя смерті.

Ця емпатія перетворює предвічну Божу любов на рух, який воскрешає. Христос підходить і торкається. Відповідно до єврейських законів, під час похоронних процесій до мерця не можна було доторкатися. Той, хто його діткнув, ставав нечистим. Тож Він начебто занурив свою руку поза межі людських компетенцій, бо господарем життя і смерті є тільки Господь Бог.

Те слово «не плач» не є просто гарним «поплескуванням по плечі», що могло б означати «не переживай, усе буде добре». Ні, не буде добре… Без Бога не буде добре ніколи і нікому. Христос не просто торкається мар — Він начебто занурює свою життєдайну долоню глибше, взявши цього юнака за руку. Проте взяти мерця за долоню неможливо (Лука, як лікар, це розумів). Тому Христос торкається руки саме в тому місці, у якому лікар шукає пульс життя людини. І з Його серця в серце юнака вливається життя! Господь промовляє до мерця: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14).

Христос не просто висловив слова співчуття матері, а проявив глибоке співпереживання, беручи болі і страждання людини на себе. Він проявив емпатію, яка прокладає життєдайну дорогу Бога до людини. Господь повертає життя тому, хто лежить мертвий — і на очах у всіх юнак встає. Сказавши матері: «Не плач», Він усуває саму причину її плачу, тому що серед смерті простягає свою життєдайну десницю й підіймає того, хто сам вже не міг простягати рук до Господа Бога. Христос повертає матері живого сина, оживляє її надію, змінює її статус. Ця жінка більше не буде матір’ю, яка втратила сина, тому що здобула його назад.

Відтак змінюється зміст цієї події на протилежний: із похоронної процесії вона перетворюється на тріумф життя. Ця процесія виходила з міста з плачем, а тепер повертається до міста, святкуючи живого Бога, який присутній серед свого народу і який визволяє своїх дітей від лабет смерті, дає їм надію серед розпачу, дарує життя навіть тоді, коли людські сили це життя вже втратили.
Кожне слово цієї Євангелії сьогодні стукає до наших сердець. Бо кожний із нас почувається заручником смерті. Ми в Україні живемо постійно в небезпеці смерті. Майже щодня матері оплакують своїх загиблих дітей.

Однак серед нашого загальнонародного горя, плачу і болю, ми чуємо добру новину: Господь бачить! Він бачить все, навіть те, що людина вже не має сили більше дивитися чи від чого хочеться відвернути погляд. Пригадую одного радянського дисидента, атеїста, який написав такі слова: «Боже, якщо Тебе нема, то прошу: будь! Бо я потребую свідка, який би бачив те пекло, що його людина створила на землі». Господи, споглянь! Будь свідком усього того зла, яке нам вчиняє вбивчий ворог.

Бог бачить, але бачить непросто здалеку — Він рухається сьогодні до нас, простягає нам свою життєдайну десницю навіть тоді, коли нам опускаються руки, нас торкається і підносить. Господь співстраждає з нами. Тепер уже немає жодного людського терпіння, у якому б не терпів разом із нами наш Бог і Спаситель.

Саме там, де здавалося б, панує цілковите і остаточне царство смерті, — приходить наш Господь і Спаситель. Можливо, Він каже нам, мені й тобі: доню, мамо, сину, не плач! Це не слова людської потіхи. Господь Бог рухається до нас в Україну для того, щоб усунути саму причину нашого болю і плачу. Сьогодні весь світ дивується, звідки в українців є стільки сили, щоб вистояти. Звідки в України є сила протистояти навалі, яку надалі боїться цілий світ? Чому українці не бояться? На ці слова влучно відповідає наш філософ Григорій Сковорода, коли каже, що ми — народ, який вірить у воскресіння. Хто вірить у воскресіння, над тим страх смерті не має влади.

«Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав до неї: „Не плач“ (Лк. 7, 13). Господи, сьогодні наша Україна є заплаканою вдовою — прийди до неї, прийди до нас і покажи нам силу Твого триденного воскресіння і Твоєї перемоги над смертю! Господи, перетвори наш смуток на радість, бо Ти це обіцяв своїм дітям на Тайній вечері і обіцяєш щоразу, коли торкаєш нас своїм Тілом і своєю Кров’ю у Таїнстві Євхаристії! Господи, простягни нам свою життєдайну десницю і будь автором, джерелом та силою нашого життя, нашої стійкості та перемоги! Господи, допоможи нам сьогодні разом із мешканцями міста Наїн сказати: справді, Бог навідався до народу свого (пор. Лк 7, 16)! Амінь.

+СВЯТОСЛАВ

Патріарший собор Воскресіння Христового

Київ, 30 жовтня 2022 року Божого

Мій Боже, що вибрав мене вже від утроби моєї матері і покликав своєю благодаттю, дякую Тобі за це невимовне вибрання і покликання. Дякую, що Ти зволив об’явити в мені Сина свого. Дякую, що кличеш мене повсякчасно до таїнственної трапези, Ним дарованої.

Євангеліє, яке читаємо у двадцяту неділю по Зісланні Святого Духа (Лк 7,11-16), представляє Ісуса Христа як Того, Хто багато подорожує, як Того, Хто наближається до кожного, як Того, Хто прагне, щоби кожен мав можливість почути благовість спасіння.