Всечесні й преподобні отці, преподобні сестри!
Дорогі брати і сестри!

«Бог навідався до народу свого» (Лк. 7, 16

Великий пророк устав між нами…
Бог навідався до народу свого (Лк. 7, 16).

Преосвященні владики!
Всесвітліші, преподобні та всечесні отці!
Достойні браття і сестри в монашестві!
Дорога наша, люба Богові римська, але українська громадо!
Дорогі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні тут, у цьому унікальному храмі, особливий день, особливе свято. Ми зібралися, щоб відсвяткувати престольний празник цього храму — катедрального собору Святих мучеників Сергія і Вакха в Римі.

Це унікальний храм. Можливо, сьогодні мало хто знає, що саме після відновлення сопричастя між Києвом і Римом цей храм був наданий Київським митрополитам Папою Римським як посольство Київської Церкви при Апостольському престолі. Мабуть, коли Папа шукав найкращого знаку, як виявити єдність між Сходом і Заходом, Україною і Римом, він не міг знайти кращого прикладу, символу, ніж мученицький подвиг Сергія і Вакха. Як римські воїни, вони були ведені аж на схід Римської імперії, до Сирії, і там віддали своє життя за Христа. Ми відчували впродовж століть, що тут виявляється в самій сутності, в обличчі Української Греко-Католицької Церкви єдність християнського Сходу із латинським Заходом.

У цьому храмі спочиває мій великий попередник, митрополит Київський Рафаїл Корсак, який прибував до Риму, щоби старатися про беатифікацію святого священномученика Йосафата, чотирьохсотріччя мучеництва якого ми так урочисто цього року відзначаємо.

А ми всі, колишні студенти, а нинішні священники, монахи, монахині та єпископи, бачили ще одне переродження цього храму. Із маленької каплиці студентського дому він відчинив свої двері для українських паломників як римська парафія, створена ще патріархом Йосифом Сліпим. Пригадую, як у списку цієї парафії в 1994 році був тільки один парафіянин… Однак потім сотні українських жінок стукали до дверей цього храму. Завдяки вам, дороге віруюче жіноцтво, ми сьогодні маємо український екзархат в Італії і цей храм перетворився на катедральний собор. Тому в день цього храму, який вписав важливі сторінки в книгу історії єдності між Києвом і Римом, ми молимося у Вічному місті за нашу українську землю, яка спливає кров’ю.

Однак у цьому храмі єднаються різні частини Христової Церкви не тільки географічно. Сьогодні Господь Бог у своєму Євангелії відкриває нам ще один вимір тієї дійсності, яка пульсує Божою силою тут, на цьому місці, де Він приходить до своїх людей, спішить до свого народу.
Ми сьогодні чуємо про один випадок із місії Ісуса Христа, коли Він прибуває до міста Наїн і бачить, що люди плачуть, бо з міської брами виносять мертвого юнака — єдиного сина в матері-вдови. Усе місто вийшло супроводжувати цю похоронну процесію. Ми добре знаємо, що в ті часи у Святій землі міська брама була місцем, де відбувалися важливі суспільні події, де, як відкривають археологи, люди молилися і мали храми. Міська брама була, з одного боку, найбільш вразливим місцем у фортифікаційній споруді, а з іншого — простором зустрічі людей. І ось, мабуть, усе місто почувалося причасним до горя тієї жінки-матері, — почувалося заручником смерті. Мабуть, кожного жителя мали винести тією самою дорогою, через ту саму браму, коли він подорожуватиме з міста живих до міста померлих.

Проте до того міста приходить Христос, — приходить до горя, плачу, болю і страждання матері, яка разом із сином втратила надію на будь-яку допомогу в старості (як бездітна вдова, вона не матиме в тому суспільстві жодних громадянських, цивільних прав). Спаситель занурюється в той простір смерті, торкається своєю рукою мертвого тіла сина, і промовляє: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14). Він торкається глибини розпачу тієї жінки і повертає їй радість. Каже євангелист: «Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав до неї: „Не плач“» (Лк. 7, 13). Повертає сина матері, повертає надію безнадійній, повертає життя місту, яке рухалося до міста померлих.

Ключем до розуміння того, що сталося, є вигук людей, які це бачили. Цей вигук має дві частини: «Страх огорнув усіх, і вони прославляли Бога та й говорили: „Великий пророк устав між нами“, і: „Бог навідався до народу свого“» (Лк. 7, 16). Воскрешаючи сина вдови, Христос начебто повторює життєву історію пророка Іллі, який свого часу воскресив сина вдови (пор. І Цар. 17, 23) і якого ізраїльтяни називали найбільшим серед старозавітних пророків. Але Господь перевищує його [Іллі] важливість і силу. Спаситель показує, що до людей приходить не пророк, не якась людина, а сам Бог. Адже де навідується Бог, там все змінюється. Простір смерті перетворюється на простір життя, замість сліз приходить радість, замість розпуки — надія.

«Бог навідався до свого народу» — це центральні слова книг Нового Завіту, тому що вони завжди були пов’язані з якоюсь особливою Господньою дією стосовно людини. Пригадаймо, як Бог навідався до ізраїльського народу в єгипетській неволі і визволив його. Пригадаймо, як Бог навідався до свого народу, коли той знемагав через свої гріхи у вавилонській неволі і повернув його з чужини до рідної землі, дав йому відбудувати храм і місце перебування Божої слави. Однак тепер Бог приходить до свого народу, щоб дарувати йому життя і воскресіння.

Дорогі в Христі брати і сестри! Ми чуємо, що прохання, молитва людини до Бога «Прийди!» є джерелом сили і стійкості християн усіх часів. Ми молимося до Духа Святого: «Прийди, і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни». У найбільших муках і стражданнях ранні християни навіть тут, у Римі, молилися: «Прийди, Господи Ісусе!». Бо коли Бог приходить, із Ним приходить перемога християн над поганами, перемога життя над смертю. Ті слова: «Прийди, Господи Ісусе!» — наче серцевина молитви новозавітної Церкви, яка прикликає другий прихід Ісуса Христа, остаточну перемогу добра над злом (пор. Одкр. 22, 17), наближає день воскресіння всіх померлих, спасіння людини і відкритого для неї вічного життя.

Слухаючи ці слова про простір смерті, про сльози, про скорботну матір, ми бачимо нашу Україну, яка страждає і плаче. Сьогодні багато таких похоронних кортежів прямує містами і селами нашої Батьківщини під гаслом «На щиті». Наш народ на колінах зустрічає своїх героїв, які повертаються бездиханними додому із фронту. Хто може втішити нині Україну? Хто може втерти наші сльози? Але ми невтомно молимося: Прийди, Господи Ісусе, і перетвори простір нашого життя на життя вічне, простір смерті на перемогу над злом!

Святкуючи престольний празник цього храму, ми слали свідками того, як Господь у Святій Євхаристії спішить до нас, перебуває з нами, крокує з нами дорогами цього земного життя. Ми подібно до свідків воскресіння єдиного сина матері вдови, які, вдивляючись в історію римської громади в цьому святі, з острахом кажуть: «Бог тут навідався до свого народу»!

Ми нині бачимо, що дехто хоче експортувати смерть і війну на весь світ. Палії війни намагаються розширити війну на інші країни, щоб прикрити свої невдачі в Україні. Бачимо, як люди тривожаться можливими терористичними атаками будь-де, зокрема тут, у Римі. Як нам сьогодні потрібно відчути, що Бог нас не покине! Бог рухається до нас. Тому Послання Синоду Єпископів нашої Церкви, яке ми написали в Римі, скеровуючи його до нашої світової громади, так і називається: «Я тебе не покину!». Це — Боже слово до людини всіх часів і народів. Це слово вашої Церкви-матері до вас, хоч би де ви були, хоч би в якому розпачі перебували, хоч би які гіркі сльози лились із ваших очей. Ми знаємо, що Бог нам каже: «Я тебе не покину! Я до тебе навідаюся! Я торкну тебе, як того сина, єдиного в матері-вдови».

Ми просимо: Господи, прийди, навідайся до Твого українського народу! Дай нам силу вистояти у цій борні, дай нам можливість, побачивши Тебе між нами, сказати весь світ: «Бог навідався до народу свого». Амінь.

† СВЯТОСЛАВ

Катедральний храм святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці

Рим, 16 жовтня 2023 року Божого

Рука Моя з ним буде твердо,
ба й рамено Моє буде його скріпляти (Пс. 89, 22).

Високопреподобний отче Роберте!
Преподобні отці й матері, брати і сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Відчуваю сьогодні велике зворушення від того, що можу бути серед вас, бачити вас і разом із вами молитися. Господь Бог у своєму провидінні дарує такі незабутні моменти, які торкають нас, творять історію Церкви, історію нашого народу, історію цієї тихої і благодатної василіанської обителі у Вічному місті.

Щойно до нас промовив Господь Бог силою свого слова, Святого Євангелія (Лк. 7, 11–16). Для того щоб розкрити нам глибину його змісту, Лука малює унікальну ікону зустрічі мертвого юнака з носієм життя і воскресіння — Христом-Господом.

Каже євангелист, що Ісус приходить до міста Наїн, яке розташоване дуже близько, за кілька кілометрів, від Назарету, у якому Він зростав, на півночі обітованої землі. Господь бачить момент великого горя. З міської брами виходить похоронна процесія — ховають єдиного сина матері-вдови.

Щоб описати відчуття, яке оволодіває Ісусом в той момент, Лука вживає унікальне слово. Український переклад цього тексту говорить, що Господь «зглянувся» над цією вдовою, яка втратила свою єдину надію. Однак євангелист вживає слово, на яке тільки тричі можемо натрапити в його Євангелії, у притчах про блудного сина та милосердного самарянина й ось тут: «ἐσπλαγχνίσθη» — «був зворушений», тобто всі внутрішні органи Ісуса Христа стрепенулися, побачивши цю біду. Христос милосердиться. Це милосердя штовхає Його до особливої дії. Простягаючи руку, Він торкається похоронних мар, і все змінюється. Похоронна процесія повертається назад до міста, перетворюється з процесії смутку на процесію радості.

Увесь народ, який побачив, що сталося, налякався. Христос каже до тієї вдови: «Не плач», а до сина: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 13–14) — бере хлопця за руку і віддає матері живим. Для того щоб зрозуміти, що відбулося, потрібно заглибитися в опис деталей цього євангельського тексту, бо в ньому немає жодного зайвого слова.

Лука недаремно звертає увагу на місце, де це сталося, — міську браму. Сьогодні наші міста не мають таких брам, тому ми, можливо, не вповні розуміємо їхнього значення. Археологи, які розкопали міста пізньої бронзи, дають нам зрозуміти, що міська брама завжди була найслабшим місцем в оборонній системі населеного пункту. Через неї ворог завжди міг увійти в місто. Тому в ті часи в Ізраїлі міська брама виконувала функції місця зібрання мешканців і релігійного центру. В Італії такі місця розташовані на верхівках гори. Там є катедральний храм, центральна площа, довкола яких зведено мури. У Наїні було по-іншому: в міській брамі люди будували храми, щоб просити Бога про захист міста, у ній теж відбувалися віча, суди, тобто важливі суспільні події.

Христос приходить у найбільш вразливе місце міста і торкається його мешканців у найбільш вразливий момент, коли вони почувалися заручниками смерті. Ба більше, Він торкається найбільш вразливої особи серед містян, вдови, яка втратила єдиного сина, а заразом усі громадянські права. Господь приходить, щоб торкнутися самої вразливості людини, яку він там знаходить.

Як навчає святий Кирило Олександрійський, у Наїні юнак зустрів своє життя, померлий зустрів своє воскресіння (Коментар на Євангеліє від Луки, Гомілія 36). Бо Христос приходить торкнутися, щоб оживити. Рука, яка простягається до мертвих мар, — це доторк Духа Святого, який надає нам нове життя. Христос сам про себе скаже: «Я — воскресіння і життя. Хто в Мене вірує, той навіть і вмерши — житиме» (Ів. 11, 25).

Це Боже слово про зустріч мертвого із життям, юнака з воскресінням, про віднайдену надію матері, про момент, коли сльози перетворюються на радість, зроджує у нас особливі почуття, адже наш народ в Україні переживає велику і страшну війну. Я приїхав, щоб брати участь у Папському Синоді, на якому Вселенська Церква зібралася в одному місці, як у Наїні, щоб роздумувати над найбільш вразливим сьогодні моментом у житті Католицької Церкви. Єпископи з усього світу розуміють, що сучасна людина перестає вірити у воскресіння. Місія ж Христової Церкви полягає в тому, щоб дати можливість людині отримати доступ до джерела вічного життя. Тому Церква з ранніх століть християнства кличе Божий народ: «Тіло Христове прийміть, джерела безсмертного споживіть!» (Причастен Літургії Передосвячених Дарів).

Людина, яка, перебуваючи в лабетах смерті, просто відвертає від неї очі, — не розуміє, для чого живе. Однак ми, українці, розглядаємо всі події в житті Церкви та світу з перспективи вічності. Нині в Україні ми щодня дивимося в обличчя смерті. Перед від’їздом до Риму я багатьом казав у Києві: «До зустрічі!». Декого з них вже немає в живих. Тоді я не усвідомлював, що це означатиме «до зустрічі у воскресінні». Як важливо нам дивитися на всі обставини нашого життя з погляду вічності! Тоді все набирає цілком іншого значення. Тому український народ так горнеться нині до своєї Церкви. Бо саме в спільноті Церкви зараз, у цю мить, ви можете пережити те, що й воскреслий юнак і його мати у міській брамі Наїну. Ми можемо зараз зустріти своє воскресіння, яким є Христос, що подає себе і торкається нас у Таїнстві Пресвятої Євхаристії, своїх Тіла і Крові. Ми отримаємо причастя, участь у вічному житті.

Приступаючи до власного джерела безсмертя і воскресіння, ви почуєте слова: «Причащається слуга Божий на відпущення гріхів своїх і на життя вічне». Дозвольмо сьогодні Ісусові торкнутися нашої особистої вразливості. Дозвольмо Йому прийти до нас, вилити милосердя на наші сльози, нашу біду і наше горе. Це Він сьогодні каже про кожного з нас: «Рука Моя з ним буде твердо, ба й рамено Моє буде його скріпляти» (Пс. 89, 22). Дозвольмо Ісусові зустріти і торкнутися нас, щоб ті слова пророка і псалмоспівця Давида про Божу руку сповнилися на кожному з нас. Хай мене скріплює сьогодні Боже рамено, яке дає мені силу.

Складаю вам сердечну подяку за те, що ви навіть тут, у Римі, живете болем України. Дякую вам за молитви, за ті величезні справи, які ви робите для підтримки українського війська та волонтерства. Коли ми є разом із Богом і віримо у воскресіння, тоді ми незламні й непереможні. Жодний ворог, який залякує небезпекою смерті, не матиме над нами влади. Тому, дивлячись смерті в очі, ми проповідуємо воскресіння. Де ворог нищить, ми маємо силу будувати! Де ворог хоче нас роз’єднати і посіяти в наших серцях сумніви, Христова Церква проповідує віру в життя і витирає сльози своєму народові. Так багато сьогодні похоронних процесій рухається нашими містами і селами…

Ми просимо: Ісусе, прийди сьогодні до нас, торкнися нас своєю рукою, скажи Україні, як тій засмученій вдові: «Не плач» — і поверни її дітей з фронту назад додому, поможи віднайти тих, які пропали безвісти чи перебувають у ворожому полоні. Слухаючи те Боже слово, тішмося, радіймо, бо Божа десниця скріплює нині кожного, хто вірує. Хай Господь Бог благословить усіх вас. Амінь.

† СВЯТОСЛАВ

Монастир Христа-Царя ЧСВВ

Рим, 7 жовтня 2024 року Божого

Побачивши її, Господь зглянувся над нею
і сказав до неї: «Не плач» (Лк. 7, 13).

Високопреподобні та всечесні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Достойні брати-семінаристи!
Любі сини і доньки нашої Церкви, розсіяні по всьому світу, які зараз моляться з нами за допомогою цієї живої трансляції!
Дорогі наші київські парафіяни, діти та молоде!

Слава Ісусу Христу!

Сьогоднішнє Боже слово змальовує нашого Господа як джерело життя. Це джерело не холодне, далеке, безособове, а цілком навпаки — тепле й любляче, і воно рухається до людини. Цим джерелом є Ісус Христос, Син Божий, якого Отець послав у світ як носія життя і який сам про себе сказав: «Я є воскресіння і життя!» (Ів. 11, 25).

Це джерело само шукає тих, хто спраглий. У своєму Сині Бог Отець силою і діянням Святого Духа простягає руку людині, яка опустила свої руки, бо сама вже не здатна шукати Бога. Господь приходить, щоб дати життя серед смерті.

Євангелист Лука, як досконалий іконописець, малює шедевр, ікону Божого милосердя. Христос приходить у місто Наїн, де при міській брамі бачить похоронну процесію. Лука кількома словами описує всю драму того видовища. «Виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою» (Лк. 7, 12). У цій фразі вміщений увесь розпач жінки, яка, як вдова, не мала іншої надії на майбутнє. Крім свого єдиного сина, більше не мала когось, хто б був захисником її життя. Він тепер лежить перед її очима мертвий.

Автор продовжує: «І було з нею чимало людей з міста» (Лк. 7, 12). Можливо, все місто відчувало: те, що переживає ця вдова, чекає на кожного. Бо кожна людина, будучи відокремленою від джерела життя, потрапила в лабета смерті. Смерть чигає на кожного.

Євангелист представляє нам місто, у якому кожен мешканець є заручником смерті і тільки чекає свого смертного часу. Христос, який там перебуває, робить три жести: два з них є невидимими, а один — видимий, він усіх вражає. Пише Лука: «Побачивши її, Господь зглянувся» (Лк. 7, 13). Можливо, українське слово «зглянувся» не передає вповні змісту того, що відчував Ісус Христос. Євангелист вживає вишукане грецьке слово «ἐσπλαγχνίσθη». У Спасителя начебто заворушилися всі внутрішні органи, усе нутро здригнулося, коли Він це побачив. Те здригання глибин Бога на вигляд смерті людини ми можемо передати поняттям «емпатія».

Господь бачить глибину болю і страждання людини. Він не відводить своїх очей від драми людської істоти, яка потрапила через первородний гріх у лабета смерті, дивиться в обличчя смерті.

Ця емпатія перетворює предвічну Божу любов на рух, який воскрешає. Христос підходить і торкається. Відповідно до єврейських законів, під час похоронних процесій до мерця не можна було доторкатися. Той, хто його діткнув, ставав нечистим. Тож Він начебто занурив свою руку поза межі людських компетенцій, бо господарем життя і смерті є тільки Господь Бог.

Те слово «не плач» не є просто гарним «поплескуванням по плечі», що могло б означати «не переживай, усе буде добре». Ні, не буде добре… Без Бога не буде добре ніколи і нікому. Христос не просто торкається мар — Він начебто занурює свою життєдайну долоню глибше, взявши цього юнака за руку. Проте взяти мерця за долоню неможливо (Лука, як лікар, це розумів). Тому Христос торкається руки саме в тому місці, у якому лікар шукає пульс життя людини. І з Його серця в серце юнака вливається життя! Господь промовляє до мерця: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14).

Христос не просто висловив слова співчуття матері, а проявив глибоке співпереживання, беручи болі і страждання людини на себе. Він проявив емпатію, яка прокладає життєдайну дорогу Бога до людини. Господь повертає життя тому, хто лежить мертвий — і на очах у всіх юнак встає. Сказавши матері: «Не плач», Він усуває саму причину її плачу, тому що серед смерті простягає свою життєдайну десницю й підіймає того, хто сам вже не міг простягати рук до Господа Бога. Христос повертає матері живого сина, оживляє її надію, змінює її статус. Ця жінка більше не буде матір’ю, яка втратила сина, тому що здобула його назад.

Відтак змінюється зміст цієї події на протилежний: із похоронної процесії вона перетворюється на тріумф життя. Ця процесія виходила з міста з плачем, а тепер повертається до міста, святкуючи живого Бога, який присутній серед свого народу і який визволяє своїх дітей від лабет смерті, дає їм надію серед розпачу, дарує життя навіть тоді, коли людські сили це життя вже втратили.
Кожне слово цієї Євангелії сьогодні стукає до наших сердець. Бо кожний із нас почувається заручником смерті. Ми в Україні живемо постійно в небезпеці смерті. Майже щодня матері оплакують своїх загиблих дітей.

Однак серед нашого загальнонародного горя, плачу і болю, ми чуємо добру новину: Господь бачить! Він бачить все, навіть те, що людина вже не має сили більше дивитися чи від чого хочеться відвернути погляд. Пригадую одного радянського дисидента, атеїста, який написав такі слова: «Боже, якщо Тебе нема, то прошу: будь! Бо я потребую свідка, який би бачив те пекло, що його людина створила на землі». Господи, споглянь! Будь свідком усього того зла, яке нам вчиняє вбивчий ворог.

Бог бачить, але бачить непросто здалеку — Він рухається сьогодні до нас, простягає нам свою життєдайну десницю навіть тоді, коли нам опускаються руки, нас торкається і підносить. Господь співстраждає з нами. Тепер уже немає жодного людського терпіння, у якому б не терпів разом із нами наш Бог і Спаситель.

Саме там, де здавалося б, панує цілковите і остаточне царство смерті, — приходить наш Господь і Спаситель. Можливо, Він каже нам, мені й тобі: доню, мамо, сину, не плач! Це не слова людської потіхи. Господь Бог рухається до нас в Україну для того, щоб усунути саму причину нашого болю і плачу. Сьогодні весь світ дивується, звідки в українців є стільки сили, щоб вистояти. Звідки в України є сила протистояти навалі, яку надалі боїться цілий світ? Чому українці не бояться? На ці слова влучно відповідає наш філософ Григорій Сковорода, коли каже, що ми — народ, який вірить у воскресіння. Хто вірить у воскресіння, над тим страх смерті не має влади.

«Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав до неї: „Не плач“ (Лк. 7, 13). Господи, сьогодні наша Україна є заплаканою вдовою — прийди до неї, прийди до нас і покажи нам силу Твого триденного воскресіння і Твоєї перемоги над смертю! Господи, перетвори наш смуток на радість, бо Ти це обіцяв своїм дітям на Тайній вечері і обіцяєш щоразу, коли торкаєш нас своїм Тілом і своєю Кров’ю у Таїнстві Євхаристії! Господи, простягни нам свою життєдайну десницю і будь автором, джерелом та силою нашого життя, нашої стійкості та перемоги! Господи, допоможи нам сьогодні разом із мешканцями міста Наїн сказати: справді, Бог навідався до народу свого (пор. Лк 7, 16)! Амінь.

+СВЯТОСЛАВ

Патріарший собор Воскресіння Христового

Київ, 30 жовтня 2022 року Божого