Розп’явшись, Всесильний, Ти повалив додолу сильних, а людську природу, що була понижена в адовій в’язниці, Ти підніс і посадив на престолі Отця. Тому Тебе, що з нею маєш прийти, ми, поклоняючись, величаємо, – молимось на Утрені кожної неділі другого гласу (9-та пісня канону).

Промовляючи до свої учнів, Ісус Христос заохочує їх до того, щоби вони робили більше, ніж звичайно роблять усі: любіть, чиніть добро, позичайте...

Мій Господи, хоч знаєш Ти мене досконало у глибині мого нерозуму, хоч бачиш, що не маю жодної заслуги, а все ж твориш мене причасником Тебе Самого. Дякую і подивляю Тебе, Прехвальний, що даруєшся мені самохвальному.

Євангельське читання дев’ятнадцятої неділі по Зісланні Святого Духа (Лк 6, 31-36) закликає вірних до щонайдосконалішої любові до ближнього. Замало є любити, каже Христос, тих, кого любить серце. Тих, хто відповідає взаємною любов’ю. Але як можна наказувати любов до тих, кого не любить серце? Всі добре знаємо, що неможливо заставити себе полюбити когось почуттям, якщо з різних причин це почуття відсутнє. Неможливо змусити себе емоційно та чуттєво любити якусь особу, якщо вона не викликає власне цих емоцій чи почуттів. Чому ж тоді Господь наказує любов? До ворогів? До тих, що нас не люблять, не чинять добро, не віддають позичене? Як це можливо, якщо неможливо змусити своє серце любити?

Завдання християнина – не знищити своїх ворогів, а спасти їх