Досить звичайна на той час ситуація – рибалки закінчують цілонічну працю (тобто був десь ранок), і з несмаком збираються повернутися додому, не маючи із собою жодного улову (Лк 5,1-11). Не березі з’являється група людей, і один із цієї групи, без якогось чіткого дозволу на це, входить у човен і просить у рибалок про можливість використати його, щоби кожен із слухачів мав можливість безпосередньо його бачити і так краще розуміти. І хоча рибалки зовсім не знали ким є той, що проповідує до народу, погодились і відпливли з ним від берега.
Напевно, Петро по-особливому уважно і відкрито слухав слова Ісуса, що Господь побачив у ньому прагнення і здібність прийняти слово Боже – та й Ісус за час проповідування в човні став для Петра кимось не пересічним. Тому Ісус говорить до Симона-Петра: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву» – прохання яке саме в собі є нелогічним, бо якби Ісус був рибалкою, він би точно знав, що «клює» вночі, або над ранок, але аж ніяк не перед обідом (впевнений, що тут кожен може з легкістю впізнати себе, оскільки є багато сфер нашого життя де ми є «спеціалістами» – зрештою саме на цих полях ми так часто і терпимо головні поразки… від Господа).
Та Петро робить щось зовсім протилежне ніж підказує йому його досвід і знання – робить лише тому, що Ісус цього запрагнув – і наслідки просто шокують Петра, але шокують не так, щоби наповнити його страхом, що паралізує, ні, ця ситуація допомагає Петрові визнати свою віру і побачити свою неміч: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина». У відповідь Ісус дає Петрові завдання, яке останній буде виконувати з вірою, покладаючись на правдомовність та всемогутність Господа, Який і доручив Петрові виконання цієї місії.
Дивлячись на поставу першого серед апостолів, та розуміючи, що кожен з нас має окрему і неповторну місію, якою є наше життя, стараймося з вірою проходити наші щоденні дороги, довіряючи Господу, Який Сам особисто нас обирає, бо знає, що з Ним ми в силі на справді добре жити.
