Ми звикли пояснювати сцену ходіння Ісуса по воді, як доказ Його божественної сили. Творець, який порушує закони фізики, топає босоніж по воді й цим доводить, що Він Бог. Не чудо, а видовище, черговий доказ цирку небесного всемогуття, а Петро у цій історії невдаха, який «недотягнув» своєю малою вірою. Якби вірив сильніше, то не тонув би. Тому і я мав би не бути, як Петро, а триматися, старатися, напружувати «мʼязи» своєї волі та віри. Ісус не «запрошує» апостолів у човен. Грецьке ēnágnkasen (від ἀναγκάζω) означає «змусив, приневолив, учинив насильство над волею». Він виштовхує їх у ніч наче навмисне, геть подалі від натовпу, який після розмноження хлібів хотів зробити Його царем задля власних політичних вигод. Ісус цього відверто не хоче. Тому він і відсилає своїх учнів, зачарованих чудом розмноження хлібів, подалі від берега, виштовхує їх у темряву, щоби і вони не піддалися спокусі релігії чудес. І човен одразу опиняється basanizómenon (від βασανίζω, а той від βάσανος, пробного каменя, яким випробовували золото). Човен буквально «катований», «випробуваний» хвилями. Апостоли не на круїзному рейсі, вони входять у ніч сумнівів, страху, невпевненості, зневіри…
Щоб зрозуміти, чому Матей обрав саме ці слова, треба пригадати собі Книгу Буття. На початку була תְּהוֹם (təhôm), безодня, води хаосу, над якими ширяв Дух (Бут 1). Море в семітській уяві є територія ворога, стихія, яку може приборкати лише Творець. Також Йов свідчить про Бога, «який один розтягнув небеса і ходить по хвилях моря» (LXX, Йов 9:8). Отже, коли Матей пише, що Ісус іде περιπατῶν ἐπὶ τὴν θάλασσαν, він ніби хоче нам показати божественну силу Христа, про яку вже писав Старий Завіт. Ця подія відбувається уночі τετάρτῃ φυλακῇ, у четверту сторожу ночі, між третьою і шостою ранку за римським військовим поділом, у найхолоднішу мить перед світанком. Це та сама година, коли «на ранковій сторожі» Господь глянув на військо єгиптян і врятував Ізраїль біля моря (пор. Вих 14:24). Час порятунку в Біблії – це майже завжди «четверта сторожа», коли людські сили вичерпались.
Рабини питали: як саме розступилося Червоне море? І Талмуд (Сота 37а), услід за Мехілтою, відповідає несподівано: море не розкололося саме собою. Воно стояло стіною доти, доки Нахшон, син Аммінадава, не ввійшов у воду по кісточки, по коліна, по стегна, аж поки хвиля не сягнула його ніздрів. І лише тоді води розступилися. Мідраш каже: море впізнає того, хто ступає в нього першим, довірившись. Петро – це новий Нахшон, тільки навпаки: не Ізраїль, що входить у вже розступлену воду, а учень, якого запрошено ступити на воду нерозступлену. «Господи, якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді», і він чує лише слово у відповідь: ἐλθέ, «прийди». Петро сходить. І доки його погляд скерований на Вчителя, а не на проблеми, він, як Нахшон, іде.
Коли Петро тоне і кричить Κύριε, σῶσόν με, Ісус хапає його εὐθέως, «миттєво», і докоряє: Ὀλιγόπιστε, εἰς τί ἐδίστασας; («Маловіре, чому ж ти так мало засумнівався?» Ось в чому проблема: віри було замало, треба було більше! Натомість грецьке edístasas (від διστάζω) означає «іти у два боки водночас, стояти на роздоріжжі, роздвоюватися». Петро не втрачає віру. Дослівно – його серце розколюється надвоє. Доки він дивився на Особу, розум був зібраний в одне. Щойно він озирнувся на силу зустрічного вітру, серце пішло в два боки: до Христа і до бурі водночас. Саме ця внутрішня роздвоєність, а не брак зусиль, є причиною його невдачі. Петро потонув не тому, що віри було замало, а тому, що її стало дві. Спасіння не в тому, щоб «вірити сильніше», напружуючи «мʼязи» волі, а в тому, щоб дивитися в один бік. І коли навіть це не вдається, лишається останній, єдино чесний і потрібний крик: «Господи, спаси мене!» Дуже важлива послідовність: Ісус спершу простягає руку і хапає, і лише потім лагідно виправляє. Порятунок передує повчанню! Він не виголошує проповіді над тим, хто захлинається, грішить, чи не вписується в правила…
